Святвечір та Різдво!

Святвечір, багатий вечір, багата кутя, вілія (6 січня). Це одне з найурочистіших свят. Його відзначають напередодні Різдва. В різних регіонах України були у цих звичаях деякі відмінності, але всюди зі святвечором пов'язаний обряд приготування першої куті. Її називали багатою, оскільки, крім неї, готували одинадцять пісних страв, серед яких обов'язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею і капустою, картопля та узвар.

Кутю традиційно виготовляли з пшеничного чи ячмінного зерна (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити од луски.
Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов'язано чимало об-рядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам'ятали відоме прислів'я «Не передай куті меду». В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Усе це розмішували узваром.

На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покутю». Адже вона неодмінно має стояти в новому горщикові протягом усіх празників. У деяких районах це мав учинити найменший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».
На місці, де мала стояти кутя,— покуті,— робили кубельце з сіна. Власне, в нього і ставили горщик, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цього сіна готували купелю для немовлят.

Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, вносили оберемок сіна і стелили його під столом. Сіно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а деінде випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб «Василі», який також ставили на покуть.

{mospagebreak}
Як тільки на небосхилі з'являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за багатий стіл. Він дійсно був багатим —з дванадцяти різноманітних страв, а звідси й назва «багата кутя», чи «багатий святвечір».

Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом'янути покійників і запросити їх на святвечір. Вважалося, що саме в цей час всі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і клали ложки. Слідом за господарем виголошували молитву всі присутні.

Наступну молитву виголошували нині сущим — усім членам родини. Їм зичили здоров'я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині. Перед тим як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі — «на приплід». Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з'явиться в новому році ягняток та іншої живності. Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя — кількості роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл. Тільки після цього починали вечеряти.

На Чернігівщині перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи, виходив на двір подивитися нічне небо: якщо воно зоряне, то наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало - доведеться спродувати її. Лишень після цього починали вечеряти. Кожен з присутніх, з'ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити їство ще раз кутею та узваром.

Після вечері діти відносили обрядову їжу своїм хрещеним. Хрещені (навістити їх було за священний обов'язок) забирали принесену вечерю і взамін давали свою; натомість дітей ощедровували горіхами, цукерками чи грішми. Якщо хтось за вечерею необавом чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно «дарував» шмат землі чи якусь тварину, а коли вдавився, то це віщувало сумну вістку. Після всього господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні скропити молодий приплід, переважно курчат чи качат, яких уперше випускали надвір.

Не менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах і на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб — «карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його виготовляли ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядодіями.

{mospagebreak}

На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничної муки. Перед тим як його вчинити та посадити в піч, ґаздиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то вона змащувала обличчя медом, потім змивала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тісто. Коли саджала в піч пшеничні вироби, то казала:
— Як цей мід пече в крачуні, так би тебе (ім'я хлопця) пекло серце за мною.

Вважалося, якщо цю воду підлити юнакові, то він неодмінно вподобає дівчину. Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав'язували в неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а другий правував за дід уха. Потім ішли до річки, вмивалися холодною водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та сніпки, поверталися до хати. Господар кидав крачуна до столу, а ґаздиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю.

Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, прикритого святковою скатертиною, а дідуха ставили на покуть. Соломою прикривали лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і перев'язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина».

З багатим святвечором пов'язано чимало повір'їв. Господарі готували для взуття нові солом'яні устілки, котрі носили до Василів, потілі перевертали їх на другий бік, а після Водохрещ підкурювали корів, які хворіли. На Лівобережній Україні хлопці та дівчата робили устілки з сіна, що лежало на покуті, для правого чобота, а напередодні Нового року клали під подушку, приповідаючи:
— Хто мені судиться, той сю ніч присниться.
Крім того, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в миски; звідки одізветься пес, туди піде заміж. Потілі підходили до вікон сусідів: якщо чули слово «сядь» — то пощастить вийти заміж, а коли «йди» — в цьому році не прийдуть свати. Якщо дівчина хотіла побратися з хлопцем, то підходила до хліва і слухала, як поводяться свині: тихо сплять — в родині лад, а коли кричать — у сім'ї часті сварки...

Ворожили і в такий спосіб. Дівчата, пов'язавши вузлами хустини, клали їх у ночви й імітували рухами, начебто палають — чиї хустки випали на долівку, ті юнки підуть заміж. Після цього клали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо), із зав'язаними очима почергово підходили,— до якої речі доторкнулася, таким на вдачу буде майбутній чоловік. Повечерявши, зв'язували ложки житнім перевеслом, щоб «не губилися в череді корови».

{mospagebreak}
Різдво (7 січня). Одне з найбільших релігійних свят. З ним пов'язують народження Ісуса Христа. Як стверджує християнське вчення, діва Марія народила сина і сповила його в яслах. Від того і червоний кут, в якому тримають кубельце з кутею та узваром, в народі ще називають «яслами». Власне, кутя з узваром є своєрідною ознакою смерті Христа, тому на поминках обов'язково готують цю страву, і її ще називають «четвертою страшною кутею».

З початком Різдва вже можна було вживати скоромину. Власне до цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м'ясних страв. Адже було за правило приходити один до одного в гості. Відтак пополудні літні люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати (в деяких регіонах колядники водили свої ватаги навіть напередодні — пізнього святвечора). На Поділлі робили це лише другого дня свят. Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, міхоношу, «козу», «пастуха з пугою» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом'яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема супроводжували ватага циган, лікар, єврей, смерть з косою тощо. Проте обов'язковим атрибутом мала бути рухома звізда, яку постійно носив ватага («береза»).

Заходячи на подвір'я, колядники просили дозволу і, коли господар зголошувався, починали забавну виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти. Зичили їм щастя і здоров'я. Якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, «ненароком» обливали міхоношу водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

У деяких місцевостях України, крім хлопчачих, були й дівочі ватаги. Вважалося, що чим більше колядників одвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Віншувальників намагалися відповідно ощедрити. Отримані продукти і гроші молодь віддавала на «великі вечорниці», які справляли 8 січня. Це були чисто молодіжні розваги. А тому, якщо на них приходив хтось з чоловіків, то над таким вчиняли різноманітні глузди й виганяли, бо, за повір'ям, Мати Божа народила сина без чоловіка. В селах, як правило, організовували кілька колядницьких ватаг, і між ними нерідко спалахували сутички чи своєрідні змагання. Але саме ці дійства створювали неповторний колорит і особливу святковість.

Різдвяні вироби: 

Горщик для куті

Товкачики ( для розтовкування маку) 

Різдвяна свічка з апостолами

Різдвяні сувеніри