Хвали січень сніговий!

У народі кажуть: скільки днів — стільки й свят. Та проте один із них особливо празниковий, бо стосується кожного з нас. Мова йде, як ви вже здогадалися, про-Новий рік. За всіх часів і в усіх народів новолітування, на яку б пору року воно не випадало, пов'язане з неповторними обрядодіями.

Історія новолітування для нас, українців, склалася навдивовиж строкато. Очевидно, не всі знають, що сучасне його відзначення — четверте в літочисленні нашого народу. Так сталося, що впродовж багатьох століть наші пращури не з власної волі змушені були відмовлятись од своїх традицій. Уперше до цього призвела насильницька християнізація, себто прийняття візантійського віросповідання, яке запозичив у 988 році київський князь Володимир Святославич.

А до того первісним відзначенням Нового року вважалася весна. Після зимової сплячки пробуджувалася природа, починало оживати зело. Саме з цією порою дайбожичі пов'язували початок року. І в цьому був свій сенс. Адже з Новим роком ми й досі пов'язуємо відродження природи, швидкий прихід весни.
З давнім весняним новолітуванням пов'язано чимало обрядодій — веснянки, гаївки, водіння Куста, Тополі, Вільхи тощо. Всі вони чимось нагадують традиційні новорічні колядки та щедрівки.
Із запровадженням християнства в Київській Русі церква зажадала змінити дату Нового року. Релігійний календар змушував перенести його з весни на осінь. Зрозуміла річ, що зламати віковічні традиції було нелегко. Для цього знадобилося не одне століття заборон і жорстоких шельмувань дайбозької віри, котрої дотримувалися мешканці глибинних сіл, адже християнство для них було попервах чужорідним. Про це підтверджує той факт, що митрополит Феогностій 1342 року, на вимогу грецьких церковників, змушений був розповсюджувати суворий циркуляр, згідно з яким всіх мешканців зобов'язували святкувати Новий рік тільки у вересні.

У Європі під впливом католицизму початком року вважався січень. Російська імперія була чи не єдиною країною, до якої входила і значна частина вкраїнських земель, зі старим літочисленням. Щоб якось уніфікувати цю розбіжність, Петро І запропонував церковникам перенести Новий рік з вересня на січень.
Проте й ця дата виявилася не остаточною. За радянської влади офіційний початок року змістився на 14 днів уперед. Проте церковне відзначення не змінилося. Відтак у нас співіснують дві дати початку року: офіційна— 1-го і релігійна — 14 січня.
{mospagebreak}

Ось така, якщо коротко, передісторія з відзначенням Нового року. Що б там було, але ми вже звикли до цього і сучасне святкування видається нам природним, цілком логічним. Відтак січень утвердився як місяць, що започатковує новий відлік у календарній системі. Але астрономічно він вважається другим місяцем зими і, отже, є чи не найхолоднішим. Не випадково, що в народі з цього приводу існує чимало прислів'їв та приказок. Одне з них стверджує: «Січень снігом січе, а мороз вогнем пече». Воно й не дивно, адже за своїм характером це місяць дивних контрастів. Чи не тому про нього мовиться: «Сонце хоч і блищить, проте й мороз тріщить». Саме на січень, який пересікає зиму, припадають водохрещенські морози, що стали канонізованим символом зимової холоднечі. Відтак серединний період, що ділить (січе) зиму навпіл, на думку деяких мовознавців, і дав назву місяцеві.

Проте є й інші гіпотези. Оскільки під цю пору січуть колючі сніги, то вважається, що це і прислужилось офіційному йменню. Ймовірною є думка, що місяць прибрав назву від лісопромислу. Саме в цей час давні ратаї починали розчищати (сікти) деревину, щоб весною на розкорчованих ділянках —лісосіках — посіяти збіжжя. Ці роботи проводили лише взимку, коли деревину було легше вирубувати і безпечніше спалювати. Попіл використовували для удобрювання грунту. До речі, такі ділянки називали «просіками», або «пасіками».

За іншими свідченнями, наші пращури заготовляли лісоматеріал для зведення осель також взимку, коли дерево «спало», себто перебувало в стані спокою. Вважалося, що житло, зведене з такого матеріалу, довговічніше, краще зберігає тепло, його майже не точить шашіль і не влучають блискавки. Сучасні фахівці також підтверджують: заготовлена взимку деревина набагато цінніша, оскільки довше зберігає свої будівельні якості. Відтак сезон лісосік, який припадав на другий зимовий місяць, і прислужився його первісній назві — «сєчень».

Натомість у народі існували паралельні форми. Скажімо, західноукраїнські говірки мали кілька регіональних варіантів: «студень», «просинь», «просинець», «сніговик», «тріскун», «вогневик», «льодовик»; у північнополіських районах січень називали «щипун», «сніжень», «лютовій».

Не менш цікаві ймення і в інших слов'янських народів. Білоруси, скажімо, офіційно називають січень «студзнем», сербохорвати — «сечанем», чехи — «лєдєнем», поляки — «стичнем» тощо. Проте більшість європейських мов послуговуються латинським терміном «януаріус». Так давні римляни увічнили місяць на честь дволикого Януса. Міфічний бог тримав ключі, якими відчиняв вхід до майбутнього і замикав вихід з минулого; оскільки січень ділив рік на дві частини — новий і старий, то його і назвали ім'ям дволикого божества.
{mospagebreak}

Традиційно на січень припадає найбільше свят. Це пов'язано не тільки з новорічною обрядовістю. Зимовий період дозволяв селянам абстрагуватися од тяжкої фізичної праці, насамперед землеробської. Оскільки вільного часу було удосталь, його заповнювали різноманітними формами дозвілля.

Скажімо, протягом всіх різдвяних свят, які тривали два тижні — від Різдва (7) і до Водохрещ (19), в кожній господі тричі варили кутю — багату, щедру і голодну. Вже сам обряд готування обрядової страви говорить про його високе символічне значення. Оскільки для більшості сучасників він майже не знаний, то зупинюся на ньому детальніше. Напередодні Різдва, себто 6 січня, кожна родина готувала першу кутю. Традиційно для неї використовували ячмінь; там, де його не було,— пшеницю. Приправлене збіжжя ставили в добре напалену піч, щоб воно упріло. Надвечір господар ішов до стайні, наскубував пахучого сіна і, внісши до хати, робив на покуті кубельце. Господиня при цьому казала: «Сьогодні в нас узвар і кутя, щоб курчата лупилися до пуття!»

Святвечір, або багата кутя,— чисто родинне свято. Як правило, його справляли ввечері, коли за обрядовим столом збиралися лише члени сім'ї. Господиня мала наготувати дванадцять різноманітних страв. Найосновнішою їжею, звичайно ж, була кутя та узвар. Потім діти оббігали рідних і близьких сусідів з колядками.

Наступною дією була щедра кутя напередодні Нового року (13 січня). Увечері підліткові дівчатка поодинці чи гуртом обходили оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати. Нині мало хто знає про щедрувальницькі звичаї. їх нерідко плутають з колядками або ж посівальними. Це була окрема передноворічна дія, в якій брали участь лише дівчата. Обходячи оселі, вони зещедровували, тобто співали величальні тексти господарям, а ті в свою чергу обдаровували їх смачними гостинцями.

Увечері в одній з осель збиралася молодь. Потім дівчата, потайки від парубків, йшли ворожити, а хлопці, розбившись на невеликі гурти, викрадали в юнок ворота і ховали їх так, аби господар не знайшов. Для того щоб повернулася потрата, батько дівчини мусив поставити могорич. Тому в передноворічну ніч господарі, в яких були дівчата на виданні, ретельно стерегли обійстя. Та чим більше пильнував ґазда, тим азартнішою була спокуса в парубків; вони вдавалися до найрізноманітніших хитрощів і витівок, щоб все-таки викрасти ворота...

Загалом передноворічні дійства мали різні форми дотепів. Парубки могли довільно «позбиткуватися» над обійстям своїх майбутніх тестів: заткнути зверху комина, зняти біля криниці журавля, прив'язати вхідні сінешні двері, викрасти пса тощо. Все це вважалося цілком природним явищем і не осуджувалося громадою.

Як тільки наступав досвіток старого Нового року, сільські оселі оббігали юні посівальники. Якщо напередодні господарями щедрувань були дівчатка, то тепер таким правом користувалися лише хлопчики. Кожен намагався якомога раніше засіяти сусіду, щоб отримати подарунок. Починали цю дію з хрещеного батька та хрещеної матері, дядин і дядьків, аж потім навідували сусідів. За звичаєм, засівальників, як і щедрувальників, приймали залюбки. Віддарунком були прибережені з осені яблука, ліщинові горіхи, гарбузове чи соняшникове насіння тощо. Тих, хто приходив пізніше, частували гречаними млинцями.
Засівати оселю годилося лише житнім зерном (в рідких випадках — пшеничним). Інші злакові не використовувалися; це вже тепер нерідко спостерігаємо наругу над давнім обрядом, коли сусідський хлопчик може засмітити сучасне помешкання горохом, будь-якою іншою крупою, у тому числі й манкою. Все це нівелює давню традицію.
Засівальник мав розбірливо продекламувати поетичну примовку-побажання. Особливо цінувалися найбільш оригінальні.
{mospagebreak}

З Новим роком пов'язано чимало вірувань. Одне з таких було в особливій пошані. Вважалося, хто першим зайде до оселі — чоловік чи жінка,— то відповідно до статі корова приведе бичка або теличку.
Нарешті надходила третя і остання в різдвяному циклі кутя. В народі називалася вона «голодною». Готували цю страву напередодні Водохрещ (Йордана). Власне, цим дійством і завершувалося багате різдвяно-новорічне святкування.
На сьогодні ми звиклися і віримо, що новорічна ялинка — одвічний атрибут наших предків. Насправді ж її штучно насадив Петро І. Довгий час, навіть у середині нинішнього століття, в побуті простого народу ялинки в оселях не ставили. Це було прерогативою панівних класів, щоб у такий спосіб продемонструвати своє «не холопське» походження. Мова, зрозуміла річ, йде не про те, щоб осуджувати чи заперечувати саму форму новорічної ялинки. З огляду на дефіцит «зеленого друга» ми, нарешті, починаємо розуміти далеко не месіанське значення цього звичаю. Щороку в одну ніч вирубують мільйони дерев-красунь.

Традиційною вкраїнською символікою на Новий рік був дідух. Виготовляли його з кулів або ж першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили триральчате розгалуження для того, щоб дідух міг рівно стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. Гілки дідуха — а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались,— обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами — кожен на свій смак й уподобання. У світлицях його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову функцію він виконував протягом усіх різдвяних свят. Це був дійсно високомистецький витвір, що ніскільки не поступався сучасним ялинкам.
На сьогодні обряди, пов'язані з дідухом, майже втрачені. В окремих варіантах вони збереглися на Прикарпатті та в Карпатах. Кожний етнографічний регіон мав свої різновиди. З цього приводу варто зупинитися на обрядодіях, які побутували в покутян.

Для дідуха тут використовували необмолочений сніп жита, пшениці або вівса. Його заквітчували стрічками та гілками ялиці і ставили в парадному куті. Він символізував спільного предка. Про це підтверджують і народні загадки, в яких збірний образ людини ототожнюється із «солом'яником». До речі, на Поліссі ще й дотепер літні люди, щоб застерегти дітей, аби вони не гралися біля колодязя, приказують: «Не заглядай у криницю, бо тебе затягне туди солом'яний дід».
На Покутті першого нажатого снопа одразу відносили в комору і тримали до Різдва; він власне і виконував роль діда. У зв'язку з цим ще наприкінці минулого століття тут існував звичай колядувати в полі біля першого зжатого снопа, себто діда.

Паралельно з дідом покутяни готували й бабу. На різдвяний вечір до хати вносили оберемок соломи і застеляли нею долівку. Це означало «зробити бабу».
Близьким до цього дійства є звичай і в гуцулів. На багату кутю ґазда застеляв стіл отавою, сіном чи соломою. Клав крачуна, який мусив бути в кожній хаті протягом усіх різдвяних свят. Цей обрядовий хліб виготовляли вночі на Різдво. При цьому жінка, яка робила крачуна, мала обов'язково одягти гуню і рукавицю (гола рука, за повір'ям, означала бідність, а крачун символізував достаток). Поруч з крачуном ставили снопа, а під нього клали ярмо, хомут чи кінську збрую та зв'язані перевеслом ложку й виделку.
{mospagebreak}

Різдвяно-новорічна обрядовість українців не обмежувалася лише наведеними вище дійствами. В активному вжитку були й інші символи. Особлива роль належала хатнім прикрасам. Скажімо, напередодні Різдва виготовляли «голубці» у вигляді птахів. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків робили два отвори і просовували через них кольоровий папір. Такі вироби підвішували до свапока. Як відомо, фігурка птаха ототожнювалася в давніх, зосібна дайбозьких, віруваннях з небесним світилом—сонцем.
Крім «голубців», були досить поширеними на Прикарпатті «павуки» та «їжаки». Стосовно перших, то їх робили із соломи. Зібравшись в одній з осель, юнки — а це було виключно жіноче заняття — заготовляли відповідних розмірів соломинки з цупких стебел. Просовуючи через порожнину нитку, вправні дівочі руки формували з них різноманітні квадратики й кубики. За основу брали найбільшу фігурку. До неї долучали з боків менші «павучки» (іноді в середині центральної фігурки знаходилося кілька мініатюрних ромбиків або квадратиків). Бокові стебла обмотували різноколірним папером або ж пацьорками.

Напередодні Різдва «павуків» підвішували до центрального сволока. Вони трималися на довгій волосинці з конячого хвоста. Таке укріплення потрібне було для того, щоб фігурки постійно крутилися. Завдяки циркуляції повітря — через вхідні двері та з палаючої печі — великий «павук» разом з приправленими до нього близнятами поверталися в різні боки, справляючи враження живої істоти. Особливе захоплення він викликав у дітвори.

Поруч з «павуками» сусідились і «їжаки». їх робили з тіста або глини. У виліплену форму, яка нагадувала однойменну тварину, густо затикали невеличкі колосочки, потім засушували її. Такі мініатюрні іграшки з наїжаченими колючками справді управдоподібнювали дивних звірят. Проте пріоритет у новорічній символіці належав «павукам».
Справді, ромбикові іграшки вельми подібні до павутини, а сам виріб схожий на павука, що застиг з розчепіреними ніжками в очікуванні здобичі. Та це тільки зовнішні ознаки. Вивчаючи давні символи й вірування, мені пощастило зафіксувати народні уявлення про довколишній світ. Павуки, як виявилося, віддавна вважалися бажаними у людській оселі, бо «вони заснували світ». За повір'ям, той, хто вб'є павука, накличе на себе лихо. До обіду заборонялося навіть викидати цих комах із хати; жінка, котра вчинить таку наругу, неодмінно втратить смакові відчуття.
Багатьом, очевидно, відоме повір'я: якщо поруч з вами спустився павучок, то це має віщувати якусь новину. Крім того, вичурність, з якою так екзальтовано виготовляють павуки свої дивовижні мережива, завше викликала симпатію. Завдяки їм домашні санітари убезпечували помешкання від різноманітних шкідників — мух, комарів, мурах тощо.

Павуки, за народним уявленням, уособлювали, крім усього, й працьовитість. Власне, все це, разом узяте, очевидно, й виробило суспільне уявлення, а відтак і символіку про корисливість павуків. Тому назва новорічного символу цілком видається природною.
{mospagebreak}
На Покутті, напередодні Водохрещ, робили із соломи хрестики. їх чіпляли біля ікон, обіч віконних рам і дверей. Вони виконували роль оберегів од нечистої сили, котра в дні свят вважалася особливо небезпечною.

Новорічними обрядами селянин намагався насамперед опоетизувати свою нелегку працю. Для цього використовували не лише символи й атрибутику, вертепні дійства (щедрування, посівання, колядки чи Меланку), але й практичні обрядодії. Цікаво з цього приводу згадати давній поліський звичай, коли господарі, в яких були молоді бички або лошата, першого січня запрягали їх у сани і їздили вулицями села, запрошуючи всіх бажаючих на повози. Робилося це з метою «приноровити молодих тварин», тобто підготувати до сільськогосподарських робіт потрібну в господарстві тяглову силу. Обходжена в такий спосіб тварина вже вважалася робочою і особливо поціновувалась.

Цей виключно практичного значення обряд також збігався з Новим роком. Тут кілька причин: по-перше, з цим дійством пов'язані забавні сюжети (одне з таких — романтичне катання на санях, коли норовисті тварини здебільшого бунтували), по-друге, одній людині важко впокорити, «приборкати» тварин, і на допомогу приходили односельці. Нарешті, щоб забезпечити господарство напередодні весняних робіт справною тягловою силою, тварин намагалися підготувати заздалегідь.
Чимало січневих обрядів, як і новорічної символіки, втрачено назавжди, хоч вони знадобилися б і в наш час.

...Споконвіків хлібороб жив надією на кращий урожай. Від того, як защедрила нива, залежали статки його родини. Ось чому наші пращури за допомогою обрядів, пісень, словесних побажань намагались убезпечити свій рід од злигоднів, завбачити врожай наступного року, оспівати нелегку працю, урізноманітнити повсякденний побут. Левова частка цього духовного набутку традиційно припадала на січень, який започатковував Новий рік романтичними сподіваннями на врожай і статки.